Улас Самчук orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=13872


Хочу бути лiтописцем ук раïнського простору в добi, яку сам бачу, чую, переживаю, писав Улас Самчук у передмовi до одного зi своïх романiв. Бажання митця здiйснилося: один iз найактивнiших дослiд никiв творчостi письменника
. Пiнчук незабаром назве У па. са Самчука Гом єром XX ст..
Народився Улас Олексiйович Самчук 20 лю того 1905 року в селi Дермань
(тепер Рiвненська область). Початкову освiту здобув у сiльськiй
школi. Далi навчався в Кременецькiй гiмназiï, де й виявилися
його лiтературнi зацiкавлення. Письменник був покликаний до
строковоï служби в польськiй армiï i проходив ïï
в Захiднiй Польщi. 1927 року Улас Самчук дезертирував з вiйська й
нелегально перейшов через кордон до Нiмеччини. Згодом вступив до
Бреславського (нинi Вроцлавський) унiверситету, але невдовзi
переïхав до Чехословаччини й за кiлька рокiв (19291931) закiнчив
Украïнський вiльний унiверситет у Празi. Друкуватися почав рано.
Перше оповiдання На старих стежках опублiкував 1926 року. Згодом
зявилися Юнiсть Василя Шеремети, Волинь, Марiя, Чого не гоïть
вогонь, Ост. У 1945 року очолив обєднання МУР (Мистецький
украïнський рух), куди входили Ю. Шерех, I. Багряний, В. Петров,
I. Костецький та iншi митцi дiаспори. Усього ж навколо ор
ганiзацiï обєдналося понад сто украïнських
письменникiв. У 1948 роцi У. Самчук переïздить до Канади. Помер
у 1987 роцi, похований поблизу Торонто. Серед майстрiв
украïнськоï прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найсамобутнiша. Найвизначнiшим творчим досягненням письменника
є роман-епопея Волинь, що склада ється з трьох частин:
Куди тече та рiчка (1934); Вiйна i револю цiя (1935); Батько i син
(1937). Волинь це справжнiй гiмн во линськiй землi, ïï
самобутнiм людям. Нова лiтература селянськiй працi, любовi до рiдного
краю, сiмейним пiдвалинам народно го життя. Усi полiтичнi протистоян
ня в романi поданi залежно вiд того, як ïх трактують волиняни в
рiзнi промiжки часу. Самчук навiть перед бачив неминучiсть нашого
вiдро дження: Прийде час, i ми, люди моï, чи нашi дiти до голосу
прийдемо i своє господарство возстановимо. Це стане, бо ж
iнакше не можна буде жи ти, говорить його герой. Кульмiнацiйною
книжкою в трилогiï є третя Батько i син. Вiчний конфлiкт
батькiв i дiтей тут розгляда ється теж особливо: як
взаємозвязок поколiнь, неперервнiсть одного роду. За типом
свiтобачення Улас Сам чук реалiст. Проте вiн сповiдує iдеал
сильноï особистостi, бiльш притаман ний романтикам. Сильною
особис тiстю в романi є Матвiй Довбенко. Його син Володько це
не тiльки бiологiчне продовження батька, а й носiй його сутностi в
нових iсторич них умовах коли достоïнства зви чайного
украïнського селянина ста ють ґрунтом вiдповiдного йому
полi тичного свiтогляду. Проте Волинь це не iдео логiчний роман.
Письменника хви лює: поезiя працi, тема людськоï чес ностi
та вiдповiдальностi, кохання, Родиннi почуття тощо. Коли У. Самчук
працював над три логiєю Волинь, сталася найстраш нiша трагедiя
за всю iсторiю ук раïнського народу центральнi та схiднi землi
були кинутi у вир штуч ного голодомору 1932-1933 рр. Письменник не
мiг не говорити про велетенське нацiональне горе. Так з
являється Марiя (1933). Твiр має пiдзаголовок: Хронiка
одного життя. Загальний стиль ви кладу, як зазначає Р. Мовчан,
цiлком вiдповiдає хронiкальному жанровi про Марiïне життя
розповiдається в чiткiй часовiй послiдовностi, це стиль
художньоï агiографiï, що на ближує ïï образ
до бiблiйних героïнь i водночас пiдносить його до рiвня символу
Украïни: Марiя зустрiла й провела двадцять шiсть тисяч двiстi
пятдесят вiсiм днiв. Стiльки разiв сходило для неï сонце,
стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв бачила або
вiдчувала небо, за пах сонячного тепла й землi. Шестирiчна М арiя
осиротiла, з девяти по наймах. Але ïï спрага до життя
перемагає. З являється та лю дина, з якою Марiя хотiла б
поєднати свою долю. Стосунки розпочинають ся звично: вечорницi,
заручини, ве сiлля, розплiтання коси молодоï… Та
Марiïного коханого Корнiя заби рають до росiйського флоту, де
вiн пробув сiм рокiв, воював з японцями. Не одержавши вiд нього
жодного лис та, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихоï,
але наполегливоï на УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА тури, який дуже
кохав ïï: Дивлюся на тебе, Марiє, i стає
страшно. Страшно за твою таку красу. Тобi тре ба сидiти в свiтлицi,
накинути царсь ку одiж i бути чиєюсь царицею. Ти надто хороша,
у тебе ж пiсня яка, яка пiсня!. Тим часом за сiм рокiв служби
iмператоровi Корнiй набув те, що ста ло згодом визначальним у
характерi його сина М аксима, зневагу до рiдноï мови,
бездумнiсть i жорсто кiсть. Проте Марiша любов (пiсля по вернення
Корнiя вона покинула Гна та й вийшла замiж удруге за того, кого
кохала по-справжньому), невси пуща праця на землi повернули його в
звичне русло. Корнiй став статеч ним господарем. Та бiда була поряд.
Хтось у вели кодню нiч пiдпалює нову хату Корнiя та Марiï,
клуню, хлiви усе, що на жили за довгi роки тяжкою працею. Зразу ж
пiдозра падає на Гната. Вiн потрапляє пiд слiдство, але
божить ся, що його вини в цьому немає, та й Марiя
пiдтримує: хата могла заго рiтися й без пiдпалу. Тiльки перед
смертю вiд старенько го ченця, колишнього ïï чоловiка Гна
та, Марiя чує слова спокути за те, що вiн колись спалив
ïï хату. Та мудра Марiя зразу знала про цей Гнатiв грiх. З
документальною точнiстю зма льовано в романi жахи голодноï
смертi, викликаноï штучним голодомором: Марiя стоïть над
дитиною i дуМає. Вмреш, дитинко. На широкому свi тi немає
вже для тебе трошечки хлiба… Зовсiм трош ечки хлiба…
Розгортається страшна картина не людських тортур, коли мати
вбиває свою малу дитину, втративши з голо ду рештки здорового
глузду, трапля ються випадки канiбалiзму, а люди по селах мруть, мов
м ухи… Марiя не замикається у своєму горi. Усi
ïï думки про доньку та ма леньку онуку, вона з усiх сил
нама гається пiдтримати в них життя, але не вдається:
Надiя вбиває свою малу дитину, й накладає на себе руки.
Ця смерть символiчна молода мати не бачить у цьому жорстокому свiтi
нi себе, нi своєï дитини. Вона стала своєрiдним
реквiємом людському родовi, украïнському народовi, яко му
вже нiколи не бути таким, як до цiєï трагедiï.
Гнатовi слова звучать пророче: Слово моє, казав вiн, не для
вас. Слово моє для мертвих i ненародже них. Слово моє
прийдучим вiкам. За тямте, ви, сини i дочки великоï зем
лi… Затямте, гнанi, приниженi, за тямте, витравлюванi голодом,
мором- Нема кiнця нашому життю. Горе тобi, зневiрений, горе тобi,
виречений сам го себе!.. Кажу вам правду велику- краще буде Содомовi
й Гоморрi в ДеН страшного суду, нiж вам, що вiдРекЛ ся й плюнули на
матiр свою!..- 768 Зринають у творi паралелi з народ ним трагедiйним
епосом. Страшна за своєю реалiстичнiстю сцена, коли Корнiй
вбиває сина Максима, пере гукується з гоголiвським
Тарасом Бульбою. Жорстока сiльська влада, представлена образами
Максима i партiйцiв, настiльки позбавлена люд ського, що
влаштовує гулянку тодi, коли страшною, голодною смертю
вмирає село. Покарати вiдступника має право батько, який
дав життя, то му вiдчув себе владним вiдiбрати його. Фiнальнi сцени
твору апокалiпти- чнi. Це прощання з Марiєю пер сонiфiкованою
матiрю людського ро ду: Гнат сiв коло неï, довго мовчки дивився
у ïï обличчя. Поморщенi, сухi, запалi щоки. Випнутi гострi
ви лицi, очi глибоко-глибоко у мокрому мiсцi сидять, потемнiлi,
погаслi. Паклi сивого волосся вибиваються з-пiд подертоï
заялозеноï хустки. Пiсля здiймає свою руку, бере у
неï Марiïну, ту, що до сонця знялася, i лагiдно довго
цiлує ïï. Цiлує i говорить: Цiлую руку матерi.
Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Ма рiє? Марiє!..
Сонце обливало лiжко, Гната i Марiю. У Гнатовiй душi творився
страшний суд. Трагедiю роду й народу майстерно зображено у творчостi
Уласа Самчу- ка. Усе його життя стало трагедiєю людини,
вигнаноï з рiдного краю. Чи повернуться його тлiннi останки ко
лись на Батькiвщину судити важ ко. Немає тiльки сумнiву в тому,
що його творчiсть є невiдємною части ною духовноï
свiдомостi кожного ук раïнського громадянина.

Улас Самчук orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=13872