Степан Пушик нар. 1944 року orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=13915


Народився 1944 року в Iвано- Франкiвськiй областi, освiту здобув у Московському лiтературному iнсти тутi iменi Максима Горького. Перша збiрка Зелена хвоя вийшла самви- давом у ш iстдесятих роках. Далi зявилися Молодi громи (1967), Золотий тiк (1971), Голови- ця (1985), Луни (1988), Га лич (1990), Хмаролом (1998). На слова вiршiв С. Пуш ика написали музику такi вiдомi композитори, як В. Iвасюк, А. Кос- Анатольський, О. Бiлаш, А. Пашкевич, Б. Юркiв, О. Гавриш. Автор романiв Страж-гора, Га лицька брама, повiстей Перо золо того птаха, Ключ-зiлля. Поезiï Степана Пушика за ритмi кою, мелодiйнiстю близькi до народ них пiсень, саме тому часто самi стають пiснями. Скажiмо, вiрш Над горою мiсяць повен ущерть наповнений фольк лорною символiкою: гора, мiсяць, чо вен, весельце. Це зразок витонченоï iнтимноï лiрики, де виразником по чуттiв стають очi: Засмутились очi карi, що весельця вже не в парi. Символ поєднання закоханих єд нання сердець, образ пари: Плава човен два весельця, а в нiм серце коло серця . Тематика прозових творiв пись менника розгалужена, але на перший план виходять актуальнi проблеми сучасностi: бездуховнiсть, що панує в суспiльствi, змiзернiння людськоï душi, внутрiшня обмеженiсть. Гостро постає у творчостi Степана Пушика злободенна тема 70-80-х афганський конфлiкт (Афганець, Надiя). В оповiданнi Афганець показано трагедiю матерi-гуцулки, яка в цiй кривавiй бiйнi втратила єдиного си на. Оповiдь ведеться вiд третьоï особи знайомого Юльцi Луканючки, який збирає фольклор буковинського краю й записує народнi легенди та перека зи. Йому жiнка розповiдає про не спокiйний характер свого сина Ярка. Ярко любить веселитися, танцi, бiйки, свiй мотоцикл, жiноцтво зе мнi радощi, такi близькi молодостi. До навчання не дуже охочий: Вiн у школi не дуже любив вчитися, бо, як уродився, ночами плакав, голiвонька його, певне, болiла; та й ми його не дуже силували. Коли хлопця беруть до вiйська, мати не передчуває лихо го, а прагне, щоб вiн став серйоз нiшим, дорослiшим, переживши по- справжньому чоловiчi випробування. Згодом мати привозить надiслану фо тографiю, де на грудях у юнака бага то вiдзнак, що сприймаються як по зиченi: не може в молодого воïна ïх бути так багато. Це була остання зустрiч з Юльцею. Оповiдач приïздить у село, щоб по чути трагiчну звiстку: Ярко загинув в Афганiстанi, а оцинковану домовину навiть не дозволили вiдкрити. Мати не пережила втрати єдиного сина. А на могилi воïна та ж фото графiя з численними нагородами: Напис говорив: Яромир Iлькович Луканюк i ще двi дати, рiзниця мiж якими становила двадцять рокiв без трьох мiсяцiв i двох днiв. У цьому творi письменник свiдомо не iдеалiзує нi головного героя, нi йо го сiмю, i саме тому так гостро й бо ляче постає трагедiя гуцульськоï ро дини, яка втрачає в безглуздiй вiйнi єдиного сина нащадка, надiю, про довжувача роду.

Степан Пушик нар. 1944 року orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=13915