НазивнI речення orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=13221


Називними (або номiнативними) називають такi односкладнi речення, 320 у яких стверджується наявнiсть пред мета чи явища в реальнiй дiйсностi. Головний член пiдмет вира жається iменником у називному вiд мiнку однини чи множини: вангелiє. Айст ри. Бюст Тараса. Iкона Богородицi. Свiча (А. Мяст- кiвський ). Листопад. Падолист. Тихий сад. Вiтру свист (М. Сингаïвський). Називнi речення бувають: непоширенi: Поле. Ш ляхи. М оголи i чебрецi (М. Хвильовий ). Весна. I сонце. I зело (В. Стус). поширенi (крiм пiдмета, мiстять означення й додаток): Глибоке небо, бiлi хмари та плюс кiт срiбноï води (. Маланюк). То дощ. То снiг. То пролiскiв iскринки. То перший грiм. То пломiнка блакить… М. Лукiв. Твiй скальпель. I моє перо. Стрй' жденне. Вiра. Зло. Добро. Необо- рима бистрина. Днiв миготiння пелюсткове (Н. Кащ ук). Означення може бути узгодженим i неузгодженим, вiдокремленим чи Н вiдокремленим. Узгоджене означення в основному стоïть перед головним членом, ПIСЛЙ пiдмета воно буває рiдко i здебiльш0 го є вiдокремленим: Граматика: морфологiя, синтаксис Прозорий гай. Тремтячий лист. Осiння свiт ла акварель (С. Зiнчук). Високi айстри, небо синє, твiй пог ляд, милий i ясний (М. Рильський). Холодний вiтер. Снiг. С узiря Лебiдь, розпластане над нами в вишинi (Ю. Клен ). Неузгоджене означення вживаєть ся як перед головним членом, так i пiсля нього: Тернистий шлях людини (В. Шевчук ). Першi матерi слова. Перша пiсня колискова (Олександр Олесь). РОЗРIЗНЯЙТЕ! I- Прикметник, що стоïть пiсля пiдмета, у бiль шостi випадкiв є iм енною частиною скла деного присудка: Як пишно квiтка лотоса цвiте, Яка жагича врода у тюльпана, Яке в ромашки серце золоте. Яка троянда горда i дихмяна! М. Лукiв. Якщо в реченнi є будь-яка обставина, то це Речення не називне, а двоскладне з пропуще ним присудком: Ромашки. Маки. Мальви (де?) бiля хати (М. Лукiв). — Нр/зь (де?) бияння квiтiв i зела, i пахощi. ^ ‘^ ^ iу к пташиний (I. Савич). ^аЛзивнi речення завжди є повними. Називнi речення за значенням i Дикцiєю в мовленнi подiляють на: ”Суттєвi, що стверджують буття, ^явнiсть предметiв чи явищ у дальнiй дiйсностi: Каштани. Сотнi бiлих свiч (В. Стус ).
2. Вказiвнi з частками ось, он, от: Ось мiсяць, зорi, солов'ï~ (П.
Тичина ).
3. Емоцiйно-оцiннi зi словами який (яка, яке, якi), такий (така, та ке,
такi), що за, ну й та окличною iнтонацiєю: Ну й мороз! Яка
краса! Яка ж заме тiль! Що за диво? Такi вiзерунки…
4. Власнi назви книжок, журналiв, ор ганiзацiй, установ, заголовкiв
тощо: Тiнi забутих предкiв (М. Коцю бинський ). Речення-звертання, у
яких пере дається те чи iнше почуття, волеви явлення (радiсть,
страх, прохання, заборона), називають вокативними. За формою вони
близькi до називних, але ïхнiй головний член може бути
виражений не тiльки називним, але й кличним вiдмiнком iменника:
Кораблi! Шикуйтесь до походу! Мрiйництво! Жаго моя! Живи! В.
Симоненко.

НазивнI речення orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=13221